Довкола мовчала упокорена зимою земля. Спали ліси і гаї, укриті легким срібним полотном, німували озера й ставки, і навіть могутній Дніпро немовби спинив свій плин.

А там вдалені невеличке село, де зима вислала свої холодні білі шати, і ніякі скарби світу не змогли б зрівнятися з її красою і блиском. Маленькі хатки білих-пребілих тонів, темних ліній, голубих, трішки сірих відтінків небо, чорні стовбури вільшини закривали від очей снігову галявину. Чисте, свіже повітря гордо тамує подих та вигострює зір, скільки сягає око все довкола вкрите сніжним пухом і тільки мерехтіння свічки у вікні та ледь помітний дим з димарів нагадував про людей. З неба тихо ніжно падає лапатий сніжок, а десь вдалені чутні веселі колядки.

Здавалося, що я в засніженому раю. Легке скрипіння снігу, невеличка хуртовина перехоплює подих та тамує серце. Маленьке село причаїлося в лоні полів та лісів, а я ніби стою на окраєні та милуюся. Цей неймовірний пейзаж назавжди залишиться у моєму серці.

Десь далеко відчуваю запах бабусиних пирогів і чую її ніжний голос… Це був сон, спогади мого дитинства. Авжеж такої зимоньки, на жаль, мабуть я ніколи не відчую, але завжди пам’ятатиму подих хуртовини і запах бабусиних пирогів…

Скоро весна.

Альона Дудник,

аспірантка НТУ